А вот представте себе, что люди ели вареники, а им навязывают мыслить глобально.

А вот представте себе, что люди ели вареники, а им навязывают мыслить глобально.

К ним приходят с пулемётом и говорят, что сало и вареники треба отдать некой новой власти...

И шо в сделаете? Отдадите сало, хлеб и вареники? Местечковое... Да! И образование максимум ЦПШ.

Представте себе, что сидят люди в станице и кушают сало с варениками. К ним приходят с пулемётом и говорят, что сало и вареники треба отдать некой новой власти...
И шо в сделаете? Отдадите сало, хлеб и вареники?

И с радяньской стороны были люди не шибко учёные, но достаточно упёртые.

Вместе с тем, было бы неправильно, не рассказать читателю о трудностях которые встретили в своей повседневной деятельности бойцы и командиры 256 полка при выполнении оперативных задач на территории Станиславской области. И сегодня российские «спецназы» выполняют оперативные задачи по борьбе с незаконными вооруженными формированиями. Может быть, ознакомившись с изложенными ниже материалами, что-нибудь из этих записок окажется полезным для них.
Наряду с бытовой неустроенностью, отсутствием устойчивого материально-технического и другого снабжения, 256 полк продолжал свое становление.
Как известно, он был сформирован в короткий промежуток времени. Офицеры, сержанты и красноармейцы в 256 полк прибыли для прохождения военной службы из различных частей и подразделений. Усугубляло положение также то обстоятельство, что они служили в различных родах войск, не представляли себе специфику войск правопорядка, многие из них не имели должного боевого опыта по ведению борьбы с бандформированиями, недостаточно овладели личным и групповым оружием.
Прибыв на новое место службы, весь личный состав был размещен по 12 мелким гарнизонам, разбросанным на значительной территории Станиславской области.
Чего скрывать, что часть военнослужащих была склонна к нарушениям дисциплины, не проявляла рвения при решении оперативно-боевых задач и исполнения своих служебных обязанностей.
Приказ командира 256 полка от 9.12.1944 года №112-А г.Станислав
«Об объявлении Приказа начальника Пограничных войск НКВД Прикарпатского округа от 4.12.44 г. №49 о направлении в штрафную роту командира отделения 256 КП ст. сер. Нечика И.А.»
21.11.44 г. командир отделения 1 взв. 5 ср 256 полка КВД НКВД ст. сер. Нечик И.А. с кр. Сергеевым во время выполнения оперативного боевого задания по ликвидации банды, производил в домах обыск, в том числе гр. Мушур Магдалины, где ст.сер.Нечик, в момент обыска были похищены ручные часы.
В совершенном преступлении – ст.сер. Нечик сознался, часы у последнего, отобраны и возвращены владельцу.
Приказываю:
1.Старшего сержанта Нечик Ивана Андреевича 1925 года рождения, 1943 года при-
зыва, разжаловать в рядовые и направить в штрафную роту на срок 3 месяца.
Приказ довести до сведения сержантского и рядового состава округа.
Начальник ПВ НКВД Прикарпатского округа генерал-майор Демшин
Начальник штаба полковник Чунунов»
………..
(ф.38778 оп.1 д.61а л.д.201).
Гибель командира полка подполковника Дергачева А.Т. явилась серьезным испытанием, и сказалось на морально-психологическом состоянии личного состава.
В целях проведения дознания по чрезвычайным происшествиям и преступлениям совершенным военнослужащими приказом командира 256 полка от 12.01.45 г. №12, г. Калуш, содержание – по части строевой, «п.3 – назначаю военных дознавателей по вверенному мне полку. Назначено шесть дознавателей, в том числе гвардии старший лейтенант Слабоденюк А.А. (прим.авт. - так в приказе». Приказ подписал: командир полка подполковник Дергачев, начальник штаба капитан Кузнецов.(ф.38778, оп.1 д.20 л.д.14). Без работы, как можно представить, дознаватели в то грозное время не сидели.
Передо мной приказ командира 256 полка от 11.06.45 г. №166: «п.5 За нарушение революционной законности командир взвода 3 стрелковой роты лейтенант Гридин М.Д. расстрелявший задержанного бандита при выполнении боевой операции 05.04.45 г. в Тислицком районе Станиславской области подлежит суду Военного Трибунала, но учитывая, что он на фронтах Великой Отечественной войны имел два тяжелых и одно легкое ранение, тяжелую контузию, положительно характеризуется ограничиться наложением дисциплинарного взыскания – 3 суток домашнего ареста с удержанием 50% денежного довольствия за каждые сутки ареста. Справка: заключение по материалам дознания и распоряжение начальника ВВ НКВД Украинского округа.(ф.38778 оп.1 д.22 л.д.126).
Перед изданием приведенного приказа по 256 полку обязательно предварительно было проведено дознание, а дознавателем вынесено соответствующее заключение, которое выше стоящий командир (начальник) учитывал при вынесении решения о привлечении виновных лиц к уголовной или дисциплинарной ответственности.
Показательным в этом плане является документ, который будет приведен ниже:
« Совершенно секретно
Управление Внутренних войск НКВД Украинского округа
г.Ровно от 25.12.44 №00792
Командирам соединений и
отдельных частей округа ……..
Так например, бывший командир взвода автоматчиков 223 осб 25 стрелковой бригады младший лейтенант Дорофеев при выполнении операции 14 и 19 ноября 1944 года самолично, без всяких оснований расстрелял 7 человек, в это же время, по его приказаниям было расстреляно еще 6 человек(см. приказ войскам Округа от 6.12.44 №072). За совершенные преступления Дорофеев Военным Трибуналом приговорен к расстрелу.
Начальник штаба 174 осб 21 стрелковой бригады майор Полянский совместно с работниками НКВД 22 ноября с.г. при проведении операции в с. Кривеньки в пьяном состоянии сам начал сжигать дома и расстреливать местных жителей, а также приказал красноармейцам жечь дома, что последними и было сделано. В общей сложности сожжено 30 домов, при этом было расстреляно 10 человек местных жителей.
Полонский от занимаемой должности отстранен и предается суду Военного Трибунала. Работники НКВД также привлекаются к служебной ответственности……
Приказываю:
1. Предупредить, в первую очередь, всех офицеров и весь личный состав, что за
каждый случай нарушения революционной законности и бесчинства, виновные будут предаваться суду Военного Трибунала.
2. О всех случаях нарушения революционной законности и бесчинств немедленно
доносить, назначать дознание и весь материал с заключением направлять мне для предания виновных суду Военного Трибунала.
…..
п\п Начальник ВВ НКВД УО генерал-лейтенант подпись Марченко». (ф.38698 оп.1 д.10 л.д.1).
Несмотря на грозные указания командования округа, происшествия подобного рода не прекращаются. Передо мной Указание Политотдела Внутренних войск НКВД Украинского округа от 02.02.1945 г. №18/002118 (г.Ровно) направленное в адрес командиров соединений и частей и их заместителей по политической части округа. В данном документе сообщаются результаты проведенного расследования по факту необоснованного расстрела гражданки Устимчук, произведенного по указанию начальника Острожецкого РО НКВД младшим сержантом Логвиненко (1 стрелковая рота 220 осб 24 стрелковой бригады, командир роты ст.л-нт Леваков). Следствием установлено, что Устимчук Мокриния Иосифовна является многодетной матерью - 13 детей, три её сына находятся в Действующей Красной Армии, муж работает на оборонном заводе. По многодетности Устимчук получала пособие от Райисполкома. Никакими компроментирующими материалами на Устимчук органы власти не располагают, каких-либо связей с бандами Устимчук не имела. Как выяснилось, что она была задержана из-за того, что руки её были в крови. В результате боя произошедшего вблизи её дома произошел пожар, вытаскивая из горящего дома двоих раненных детей, имущество она испачкала руки в крови. По этой причине её задержали, заподозрив, что она якобы оказывала помощь раненным бандитам и препроводили в РО НКВД. «…Ориентируя Вас о данном безобразии, необоснованном расстреле гр. Устимчук, Приказываю:
1. Категорически запретить всему личному составу выполнение каких бы то ни
было приказаний о расстреле задержанных граждан и захваченных на поле боя бандитов. Всех задержанных граждан и захваченных бандитов сдавать в органы НКВД, не допуская никаких репрессий к ним.
2. Разъяснить всему личному составу – офицерам, сержантам и рядовым, что они
не имеют никаких прав и оснований самолично производить расстрелы.
3. Еще раз разъясните всему личному составу, что за нарушение революционной
законности – за самоличный расстрел, сжигание хат и др. – виновных буду предавать суду Военного Трибунала.
Начальник Внутренних войск НКВД Украинского округа /Марченко/
генерал-лейтенант п/п
Верно: за секретаря ПО ВВ НКВД УО подпись ст.сержант/Воробьев/ «(ф.38696 оп.1 д.1 л.д.67).

Это просто страшно.

Глаголил бы языком, но гадость войны видел сам. Поэтому просто скорблю...

[
Простые солдаты ВВ вполне искренне считали, что освободили З.Украину, принесли в нее свет разума и т.д.

Нуууу - эт вообще край такой... Там столько наций смешано...

Українські вояки – всі добровольці – майже всі походили з Галичини, рідко траплялися з інших українських земель. Більшість з них це був сирий людський матеріял, майже без жадної військової підготовки, лиш зрідка з вояцькими нахилами. Все ж таки усі виявляли бажання і добру волю стати вояками. Їхній вік вагався між 16 і 70 роками, у 90% від 18 до 30 років.
Переважна більшість українських старшин служила в колишній австрійсько-угорській (цісарсько-королівській) армії, а згодом в Українській Галицькій Армії; мало – в російській царській армії, пізніше в Армії Української Народньої Республіки. Тільки деякі відбули службу в польській, а ще менше в совєтській арміях. Старшини з польської і совєтської армій були молоді, енерґійні, вишколені у веденні модерної війни. Однак, їх було дуже мало. В загальному старшини колишньої австрійської армії, через свій вік (переважно 45-55 літ) і фізичну підтоптаність, не підходили до фронтової війни в своїх колишніх ступенях (здебільша поручник-сотник). Між ними були й такі, які під час першої світової війни добилися великих досягнень і були нагороджені високими відзначеннями за хоробрість. А були між ними також і такі, які не добилися жадного успіху в цивільному житті і сподівалися знайти в Дивізії безтурботний притулок. Багато з цих останніх оцінювали себе дуже високо, хоч від часу першої світової війни сталися великі зміни саме у воєнній ділянці. Багато з них з великим трудом, часом безуспішно, намагалися пристосуватися до нових обставин. Проте – це треба ще раз підкреслити, що серед старшин панувало захоплення; у деяких виявлявся сильний нахил до дискусій, а менше – до плянової інтенсивної праці; у декого було надто мало почуття обов'язку та відповідальности за своїх підлеглих.
Така критична оцінка старших віком старшин може виглядати дуже різкою, але треба взяти до уваги особливі труднощі при формуванні Дивізії. Як підставу цієї оцінки також взято суворі німецькі військові вимоги. Далі треба зазначити, що український старшина назагал відставав від свого німецького колеґи у казарменій та муштровій службі, як поставою так і точністю. Український старшина не радо служить в казармах, а його якості виявляються щойно в польовій службі та на полі бою. Тому його не можна оцінювати лише на основі його постави й поведінки під час вишколу, бо згідно з прусськими вимогами дисципліни можна дуже легко дати людині таку службову характеристику, на яку вона зовсім не заслуговує. Українці дуже вразливі, коли з ними поводяться несправедливо. Між українськими старшинами ми також зустрічали яскраві приклади залізної дисципліни й службової пильности. Як приклад, можна згадати майора Євгена Побігущого (на минуточГо - б. командир батальона "Роланд"!), контрактового старшину польської армії, який саме в перших тижнях організації Дивізії поклав для неї великі заслуги. Таку оцінку українських старшин з першої світової війни і українських армій 1917-20 років не треба представляти, як загальний образ українського старшини. Треба згадати, що не всі найкращі зголосилися до Дивізії; декого німецьке управління затримало на їхніх цивільних посадах, а деякі відкинули участь у Дивізії з політичних чи інших мотивів.
Українських підстаршинських кадрів у Дивізії майже не було. Кілька з них, що служили в польській чи совєтській арміях, мали модерний вишкіл, а більшість (колишні підстаршини з 1914-20 років) не була придатна до фронтової служби через свій вже старший вік. Зате їх можна було використати в постачанні. В загальному, їхня характеристика була подібна до вищеописаної характеристики старшинських кадрів. Таким чином весь підстаршинський корпус для бойового з'єднання треба було щойно створити.
Про масу українського вояцтва можна подати такий психологічний образ: українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй фантазії уявну, яку він волів би мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця – у протилежність до росіянина – спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці неґативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над розумом. Не розум, але почування, випливаючі з глибини душі, характеризують ляймотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам. З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть.
Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю українця. Одночасно основні духові й матеріяльні елементи життя всієї нації тісно пов'язані з землею – матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він не радо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-якого прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради, або вдається до таких методів, які ми, німці, називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка. У нього виробився нахил до «ходження крутими стежками», що, безперечно, спричинила столітня неволя, у якій лише такими засобами можна було будь-що осягнути. Українець дивиться на життя з естетичної і чуттєвої сторони. Завдяки лагідним кліматичним умовам, які уможливлюють відносно легкий обробіток землі, у нього витворився певний рід звички, що, одначе, далеко стоїть від лінивства. З другого боку, його сумне історичне минуле, – та й нещасливий сучасний стан, – зробили його недовірливим і замкненим у собі. Він веселий, привітний, традиційно гостинний, але не легко приступний. З ним не легко швидко встановити приятельські відносини. В особистих справах він більш стриманий, ніж настирливий.
Такі головні риси характеру українця відомі тим, які тісно з ним співпрацювали. Для більшости німців прикмети українців були незнані; для них українці були такими самими людьми як німці. А якщо створювалися непорозуміння, спричинені різницею психіки, тоді німці, замість шукати вини у себе самих, дуже скоро приписували її українцям. Такі непорозуміння, викликані неправильним розумінням або незнанням психіки інших людей, тягнуться червоною ниткою крізь усі наступні розділи цієї книги.
Маса української молоді, що опинилася у Дивізії, зовсім не була підготована до суворого дисциплінованого життя. Не маючи особливої схильности до військового життя, вона з трудом переставлялася до ролі вояка, що могло приходити поступово, крок за кроком. Українці потребували великого зрозуміння, вибачливого підходу та лагідного слова від своїх німецьких інструкторів, до яких вони мали повне довір'я. З таких причин, на початку Дивізія нагадувала більш докупи зігнану юрбу, ніж дисципліновану військову одиницю. Хто знав обставини, цьому явищу не дивувався – для Дивізії було потрібно часу.
Харчування було ще іншою проблемою для Дивізії. Українці за звичкою багато їли, головне масних страв. Тому їм звикати до поживних, але малих військових порцій доводилося дуже важко. Ще один клопіт справляла звичка українців носити штани на поясі, замість на шлейках. Шлейок, що їх дістали українці, вони не носили, бо не звикли до них. До підперізування вони вживали ремені від крісів і вуздечок, які крали. Цю звичку вигадливий Паліїв пояснив ось як: українці звикли мати почуття ситости в своєму шлунку. Вони тому підперізуються, бо при порожньому шлунку можуть стягати свій живіт на одно чи два очка більше. Тим способом вони затримують почуття ситости і контролюють почуття голоду. А тому, що німецькі військові порції є малі, вони мусять підперізуватися. Очевидно, німцям, з їхньою типовою звичкою щодо організаційного порядку, годі було зрозуміти таку логіку. Серед вояцтва панував добрий настрій і дух товариськости. Хоч шухляди і шафи не замикалося на ключ, майже не траплялося крадіжок у товаришів.

Ув. Alex Wolf, вот вы реальный оффтоп прогнали...

Сколько же всего человек было мобилизовано в Украине? Согласно подсчетам, проведенным автором на основании выявленных документов, всего в 1943—1944 гг. в Украине в РККА было мобилизовано до 2,5 млн. чел. (такую же цифру привел в своих мемуарах М.Джилас). Однако в УССР проводились и другие мобилизации-призывы: так называемые досрочные — 17-летних (почти 250 тыс. чел.), женские, трудовые, этнических меньшинств (поляков в Войско Польское), «добровольцев» из числа закарпатских украинцев. Вероятно, в целом можно говорить о более 3 млн. мобилизованных в Украине за период с 1943 по 1945 г. — то есть о 10% населения. В республике была проведена всеобщая мобилизация. В ряде областей, прежде всего западных, мобилизация носила тотальный характер. Например, в Волынской области, согласно данным партийных органов, было мобилизовано 16% населения.
Количество украинцев в Красной армии значительно возросло. В 1944 г. каждый третий военнослужащий действующей армии был украинцем. В войсках 1 — 4 Украинских фронтов в строевых, преимущественно пехотных частях и соединениях, украинцы составляли 60—80% и принимали самое активное участие в освобождении своей родины от фашистских захватчиков. В то же время сталинская военная стратегия, сущность которой сводилась к заваливанию врага трупами своих солдат, привела к значительным потерям среди мужского населения Украины. Не менее трети мобилизованных жителей УССР погибло в этот период. После войны этнодемографический вакуум, возникший в республике, заполнялся за счет жителей других регионов СССР, что тоже можно отнести к методам сталинской репрессивной политики в Украине.
Военные мобилизации, основной целью которых обычно является пополнение действующей армии живой силой, в сталинской империи использовались в качестве своеобразной формы мести украинскому населению, которое осталось на оккупированной вермахтом территории, а также как метод борьбы режима с повстанческим движением в Западной Украине.

на этом война для Владимира Кислицы и его товарищей не завершилась. Их часть была переброшена на Западную Украину. Там поначалу пришлось воевать отнюдь не с бандеровцами, а со скрывавшимися в горно-лесистой местности недобитыми власовцами.
Владимир Иванович рассказывал, что крупная банда власовцев, состоявшая из 64 человек и называвшая себя «черной кошкой», жгла, насиловала, убивала, расправлялась как с советскими активистами, так и с мирными гражданами.
- Когда мы их выследили и окружили, командир сказал: «Для многих война кончилась, а для нас с вами еще только начинается». Действительно, два послевоенных года оказались для меня и моих однополчан посложнее фронтовых. Ту банду мы разгромили. А потом в районе села Лиски разоружили еще одну группу власовцев в составе 32 человек. Эти, правда, особо не зверствовали, а старались отсидеться в лесах. Попав в плен, утверждали, что во всём виноват генерал Власов.
Впрочем, это были не типичные случаи. В дальнейшем нам приходилось иметь дело уже с бандеровцами, а тех так просто разоружить было нельзя. Они таились в своих схронах или «растворялись» среди местного населения. Многие тамошние жители их либо поддерживали, либо просто боялись выдать, поскольку за сотрудничество с «советами» быстро следовала страшная месть: самыми садистскими методами вырезали целыми семьями не только тех, кто помогал нам, но и просто сочувствующих или заподозренных в сочувствии к новой власти.
Однако всё имеет свой конец. Закончилась для Владимира Кислицы и необъявленная лесная война. Демобилизовавшись, он приехал в Успенку, где и прожил всю оставшуюся жизнь. Активно участвовал в работе сельского совета ветеранов, давал в школе «уроки мужества», чтобы молодежь узнала правду и не поддавалась на уловки очернителей нашего прошлого.

те, кто был в Бугском войске, частью были повёрстаны в драгуны, частью в крестьяне.

"Школа підстаршин УПА-Південь містилася на хуторі Зелений Дуб. Приміщенням для школи служили два перенесені з села будинки; вони стояли далеко в полі, в глибокому рові майже непомітно. Великі дерева закривали їх навіть від літаків.
Перші дні на пості коменданта школи були для мене дуже важкі. Необізнаний із цією ділянкою роботи, брак технічного матеріялу - давалися в знаки. Я просто тужив за сотнею, за друзями, з котрими був так зжився, і за тим простим, повним небезпек життям вояка. Накладений однак на мене новий обов'язок вимагав чогось більшого. З цим треба було помиритися і я взявся до праці.
Всіх курсантів було сімдесят. При виборі курсантів, відділи УПА, що їх висилали, трималися засади, щоб курсанти являли собою найбільш добірний людський матеріял, але зброю давали їм найгіршу. Звичайно, за інших умов, із цим чинником можна було миритися, бо різні зразки зброї також необхідні в наших умовах, але дійсність вимагала постійної готовости до оборони не тільки кожного відділу, але й школи також. Кожний командир, висилаючи стрільців до школи, давав їм найгіршу зброю, намагаючись залишити ліпшу при відділі.
На інструкторів цієї школи командир Кропива призначив мені колишнього майора червоної армії Байду, старшого лейтенанта грузина Альошу та двох старшин, що закінчили старшинську школу УПА "Дружинників".
Не зважаючи на тяжкі умови, навчання почалося згідно з наміченим пляном. Майора Байду я призначив своїм заступником. Він, як колишній штабовий старшина червоної армії, був дійсно батьком школи. Я доручив йому головний предмет: польову службу. Крім того він віддано та щиро допомагав нам радою та ділився своїми знаннями. Ми його любили і між нами настали якнайліпші відносини. В частих дискусіях зі мною Байда висловлював жаль з приводу нашої політичної колотнечі, його думка, як національне зрілої людини, була дуже глибока. Він казав:
- Для мене, як ви кажете, східняка, партії не існують. Для мене дорога сама назва УПА. І в тому розумінні хочу я себе бачити як українця-патріота. Свій військовий фах я знаю, бо був у червоній армії двадцять років, ще від малої дитини, а тепер хочу прислужитися своєму народові. Батьки мої повмирали під час голоду, я залишився сам, нема мені куда вертатись. Наші ж люди вирятували мене з німецького полону в Рівному, де мені вже смерть заглядала в вічі - за тих людей я й готовий загинути.
...
В день Голодної Куті приїхав до мене Гамалія, інструктор саперної школи підстарший УПА, яка містилася недалеко від нас, у лісі біля села Лубенський Майдан (комендантом цієї школи був Горностай). З доручення Кропиви, я мав тримати з цією школою постійний зв'язок та провадити, в разі потреби, спільну оборону, взаємно обмінюючись інформаціями про ворога. Базуючися на даних розвідки штабу, Кропива радив мені бути обережним та провірити висунуті на схід села. Я виконав наказ і того ж самого дня над вечір старший лейтенант Альоша повернувся к декількома людьми з розвідки. Все було спокійно.
В день Водохрищ прийшли такі самі донесення від інших, мною висланих, людей. Над вечір майор Байда попросив звільнення до свого знайомого в селі В. Мощаниця. Разом із ним поїхав також Альоша. Нічого лихого не передбачаючи, я дав дозвіл і вони від'їхали санками. Тому, що всі стрільці по черзі хворіли на коросту і в мене появилися на тілі якісь прищики, я намастився смердючою мастю й ліг спати. Вдосвіта приїхав зв'язковий та розповів нам сумну вістку: совєтські партизани, зайнявши село, де був майор, оточили його хату. Альоша пропонував здатися, але майор Байда відмовився і, відстрілюючись, вискочив через вікно в садок і був би врятувався, коли б не куля зрадника Альоші; він стрілив йому в потилицю і сам здався совєтам. Своєю смертю майор Байда довів відданість ідеї визвольної боротьби. Нікчемний же зрадник Альоша пішов разом із своїми земляками.
Щойно перед обличчям небезпеки я відчув різницю між зіграною моєю давньою сотнею та стрільцями, що були в школі. Останні події дуже погано вплинули на їхній бойовий настрій. Мала спаяність курсантів та брак доброї зброї послаблювали мої надії та певність в людях.
Наступні ночі я вирішив провести з людьми в недокінчених землянках. Можна було передбачити, що Альоша зрадив місце школи та криївок совєтам, то все ж таки в лісі було безпечніше..."

Інспектором був поляк і не дуже добре до нас поставився. Посад вільних було до лиха, але ніхто не хотів бути далеко від осередку, де були німці. Всі лісництва відвідували совєтські партизани, а навіть багато людей на посадах погинуло з їх рук. Литвинові запропонували лісництво Біле Озеро, надлісництва Велика Глуша, недалеко Прип'яті - там, де чорт добраніч каже. В суті речі, нам таке лісництво підходило. Але, щоб не стягати на себе підозріння. Литвин відразу не погодився. Причини ми подавали поважні. По-перше, боїмося партизанів, а по-друге, у нього хворий брат (тобто я) мусить лікуватися, а через те мусить жити близько міста. За нашою легендою ми були брати по мамі, а батьки наші були інші, тому у нас документи на різні прізвища. Інспектор співчував нам, але тримався свого. Тоді ми погодилися на Біле Озеро. Литвинові видали всі потрібні документи. Вирядивши Івася з нашим возом додому, ми найняли поліську однокінку і поїхали до Великої Глуші. Перед самим селом затримав нас український поліцист. Документи наші були для нього не важні, бо він не вмів читати. Дали ми йому пару листків доброго тютюну і тим способом відчепилися. Литвин дійшов до висновку, що весь. світ обійдеш, а нападеш на українського поліциста і він таки затримає. Не тому, що неграмотний, а тому, що українська поліція має спеціяльний нюх до пізнавання людей.
...
В очах поліщуків ми були дуже багаті (великі пани). Це нам навіть подобалось, бо всюди зустрічали нас з пошаною і увагою, зокрема жінки. До того всього Литвин, щоб не потрапити на поганий рахунок у населення, а тим самим у партизанів, продавав ліс направо і наліво. За пів літри самогону й кусень сала дядьки будували хати, клуні й все, що було їм потрібне. Ще тільки треба було просити дядька, щоб низько при землі стинав дерево. Інші лісничі, які трималися правил лісової господарки, були, за намовою населення, вже давно зліквідовані партизанами...

В селі Бугринь трапилася мені історія з комендантом СБ. Переправилися ми над ранок через Горинь і почали шукати квартири на день. В одному гарному великому будинку я хотів помістити ранених. Заходжу в хату, а господиня прикладає пальця до уст, мовляв "тихо, бо пан комендант сплять". Відкриваю двері другої кімнати,- на ліжку лежить розібраний "пан комендант", а біля нього спертий на стіну кріс, а на кріслі лежить пістоля.
Я чемно звертаюся до нього і кажу, що прошу звільнити кімнату для ранених мого відділу, що затримався тут на постій. Пан комендант зміряв мене очима і каже: "Ця кімната зайнята, прошу не перешкоджати мені спати". Не можу описати люті, яка мене огорнула за таку відповідь. Піднесеним голосом, стримано, але тоном наказу кажу:
- Прошу негайно спорожнити кімнату.
На обличчі СБ-івця появилось обурення, змішане із здивуванням, як хтось сміє до нього, коменданта СБ, таке сказати. Але, вичитавши в моїх очах повну рішучість, за Хвилину мовчки почав збиратися, брязнув дверима і вийшов.
Найбільше здивувало це господиню. Вона ніколи не думала, що такого пана може хтось вигнати. Пізніше, коли переконалася, що я не начальник СБ, стала мені розповідати: ото, каже, він живе в нашій хаті більше місяця, ніде не їздить, лише до нього приїжджають люди. Що-небудь не може він з ними їсти, завжди заказував собі молочко, сметану і кожний раз на обід курочку. Вона мусіла міняти за збіжжя у чужих людей, бо її кури всі поїв.
Отаке то, думаю, робиться на тилах. Дуже жалував, що я його не заарештував, навіть зі злости забув записати псевдо. Але все таки я пізніше подав записку про цей район до штабу УПА...

Дома зі сльозами на очах розповідала мені мати про мученицьку смерть Петра. Його могила ще й сьогодні в лісі.
Я був чомусь дуже зрівноважений під час розповіді про цю родинну трагедію. В мені кипіла, однак, лють та ненависть до німців. Смерть Петра відсвіжила в мені жадобу пімсти за тисячі замордованих українців.
Мати пожурилась, подумала та й почала трохи заспокоюватися. Згодом почали сходитись сусіди і пішла розмова. Населення стало поволеньки висловлювати своє незадоволення з УПА та скаржитися переді мною насамперед на СБ, що забороняє брати з лісу дрова, та на велике число "шарварків", що їх вимагали для "хлопців". "За жодної влади, кажуть, стільки не вимагали, як тепер. До міста наші не пускають, так що сидимо вже давно без соли, цукру, сірників та гасу. Як дальше жити?" - питають.
Для мене це були нові речі. Цілком зрозуміло, що ніхто з селян мені перед тим нічого не говорив, бо, напевно, боялися, але свої люди казали про все. Можливо, що це явище було місцевого характеру. Тому я намагався виправдати УПА перед селянами. В дечому вони були праві. Наприклад кажуть вони: "Ви озброєні вояки і вам що? Ви відповідаєте самі за себе. Наробите катавасії та й підете, а ми з жінками та дітьми мусимо залишатися на місці. Натерпілися від німців, а тепер прийдуть совєти й перенось горе й далі.
Я почав пояснювати наші важкі умови та, що бачимо всі труднощі й намагався довести необхідність жертв при побудові України.
Селяни все ж таки обстоювали свій погляд, кажучи: "немає сили, не треба було починати" і т. д. Я ж просто вважав, що вони не розуміють справи і тому думають дуже обмежено.
Мати жалувала за господарськими будинками, що нам їх спалили німці. Я вже мав досить цих скарг та хотів якнайшвидше вирватися з дому...

Акція на ліс (що найважливіше з усього) була переломовим моментом для східняків в УПА. За кілька днів після акції, коли все устабілізувалося й повернулося нормальне життя в УПА та були наладнані зв'язки, цілком випадково викрилась широко зокроєна зрада. З джерел СБ було нам відоме ось що:
Один зв'язковий, під час акції, мав доручення від майора Голубенка (колись шеф штабу Крука, а тепер групи Південь) передати "грипса", писаного майором, одному з колишніх старшин червоної армії, який у той час був інструктором у школі підстарший УПА. Наглий наскок німців і літаки налякали молодого стрільця, і він, не виконавши наказу, втік до села Обгова. По кількох днях, коли все втихло, стрілець, злякався знов кари за невиконання наказу, тому вирішив прочитати "грипса", щоб знати, наскілько це була важлива справа й якої сподіватися кари. Тут він зробив велике відкриття. В "грипсі" майор Голубенко пише до свого старого знайомого лейтенанта (вже не перший раз) і питає, чи той готовий виконати дане завдання. Далі, дослівно стояло: "Вже настає час, бери своїх хлопців і кінчай з голотою. Тих, які здадуться без бою, можеш узяти з собою, а решту постріляй, зброю, якої не можна взяти, спали." І подано збірний пункт (означене місце в лісі).
Прочитавши такого змісту "грипса", стрілець негайно зголосився до штабу і віддав "грипса" Енею; в тракті досить хитрого тим разом слідства СБ виявилось, що кілька колишніх старшин червоної армії на керівних становищах були в змові і мали завдання розкласти УПА й знищити штаби та провідних людей. Керівником акції був спеціяльно висланий большевиками шпигун. Час їхньої зради був визначений на день, коли німці робили акцію на ліс, якої вони (зрадники) не передбачали.
Маючи такі докази проти декого, трудно було для СБ бути справедливою. Почалася майже тотальна перевірка східняків, в тому числі впало багато й невинних. Майор Батько особисто при вистроєних відділах УПА, сказавши глибоко патріотичну промову, сам власноручно розстріляв майора Голубенка. За тиждень після того СБ натрапила на матеріяли, які доказували, що сам майор Батько був у змові з Голубенком, і що він стріляв його лише для того, щоб, здобути собі довір'я і далі продовжувати шпигунську роботу. Цей випадок є зразком відданости деяких комуністів, зокрема майора Голубенка. Він же міг видати Батька, але відданість своїй справі була для нього понад усе. Волів згинути від руки свого товариша, ніж зрадити справу й зірвати роботу.
Після тієї чистки східняків витворилась жахлива ситуація. Східняки не довіряли західнякам і боялися СБ, західняки не довіряли східнякам, у кожному добачаючи зрадника. УПА не могла обійтись без східняків, добрих військовиків, але довір'я до них було захитане. Більшість з них були незвичайно українській справі віддані, й підозріння ставило їх у жахливу ситуацію. Ті речі були подані органам СБ по всіх відділах УПА і всюди почалися подібні історії. Багато східняків, щоб не жити в непевності, почали тікати на східні області України, ширячи пропаганду, яку живо підтримували совєтські партизани, що західняки - "бандерівці" - ріжуть усіх східняків підряд, навіть жінок і дітей. Це дуже пошкодило популярності УПА також на Західній Україні. Хоч большевикам не вдалось розкласти УПА, то проте пошкодили вони нам дуже.
Командування УПА старалося все це затушувати й не надавати розголосу, але такого заховати не можна.
Взагалі проблема т. зв. східняків і західняків була найважчою проблемою в тих роках, як буде вона найважчою в майбутньому і не є легкою і тепер, навіть на еміграції. Большевики її дуже зручно використовують, щоб не допустити до української духової соборности й спільних зусиль у розв'язці і практичних, і політично-ідеологічних питань.
Зарозумілість і впертість західняків, зокрема галичан, а в першу чергу бандерівців, спричинює ігнорування наддніпрянців, що почуваються цим вражені, а то й ображені. Вони хочуть, щоб їх розуміли й їх погляди респектували, а західняки вимагають від них повного зречення своєї власної думки, інакше їх трактується, як чужих. Це використовують большевики й наказують своїм агентам бути більш папістами, як сам папа в "західництві". Результат: бандерівці відкинули тих наддніпрянців, що були чесними українськими патріотами, але не у всьому погоджувались, а прийняли агентів, які зовсім пристосувалися і свою вірність бандерівцям доказували нищенням, напр., мельниківців, виконуючи своє завдання: знищити український самостійницький елемент.
Був, наприклад, в Лановецькій боївці Іскри старший лейтенант Міша. Він мав повне довір'я бандерівців, бо дуже запопадливо вишукував і мордував мельниківців. Врешті зрадив і перейшов до відділу Ковпака, що у жовтні 1943 року вертався з Карпат, застріливши при цьому Іскру. То було між селом Якимівцями і хутором Рідкодуби, Крем'янецького повіту.
Під час чистки східняків був розстріляний сотенний Петро, а пізніше восени лейтенант Лисенко, що був у таборі Хрона від самої весни. Перший можливо був підозрілий, але Лисенко був кращим патріотом від багатьох західняків. Бувшого шефа штабу Лубенського куреня, старшого лейтенант Барвінка, також розстріляно, так - на всякий випадок, без жодного обвинувачення.

Я і моє найближче оточення очікували з напруженням використання тих шансів. Пережиті пригоди і безпосередня зустріч з присмаками фронту змушували кожного з нас поважніше ставитися до майбутнього. Ми глибоко вірили, що звільнені від тиску шкідливої контролі організаційних "друзів-провідників", ми мали стати справжньою понадпартійною, всенародньою збройною одиницею, частиною такої ж УПА.
І нагло в перших днях травня 1944 року я одержав грипса від Волошина-Павленка такого змісту: "Друже Курінний! Сотню Гамалії передайте курінному Наливайкові, котрий в скорому часі до Вас зголосіться, а Ви маєте підпорядкуватися зарядженням обласного провідника Блакитного. Слава Україні! Павленко".
Цього доручення я не злегковажив, ані не шукав вияснень. Все бо було аж надто ясно.
15-го травня 1944 року сотню Гамалії я передав Наливайкові. Після стільки спільних боїв, після стільки місяців безперервної боротьби і безконечних небезпек, я попрощався з останньою своєю частиною. Цим моє завдання курінного було закінчене.
Ясно, що на зустріч визначену з обласним СБ-істом Блакитним я не пішов.
І так прийшов кінець моїм бойово-повстанським діям в рядах УПА. Гіркий кінець великих мрій, безнастанного риску і посвяти.

Я стояв у селі Мала Совпа, Чумакові-Чугайстрові доручив щоденно впровадити муштру та польові вправи з хлопцями, теоретичні зайняття провадив я особисто. Щоб забезпечитись перед несподіваним нападом німців, я казав заімпровізувати мінування навколишніх доріг. Група стрільців набрали валу (шнурків) і поснували всі дороги, при чому це робилося на очах селян. Стрільці копали ями і залишали їх порожніми. Показували селянам цеголки толу, які ми здобули па сході і остерігали перед небезпекою. Для більшого враження зірвали одну гранату, щоб задемонструвати вибух. Ясно, що мін не мали, а це лише була "шопка".
На "замінованих дорогах" виставили цивільну варту. Припущення були правильні. За кілька днів донеслося це до німців, а вони повірили, що дороги справді заміновані й навіть вислали "мінензухдінст". Але їх "специ" подивилися на чудернацькі міни і повернулись назад. Боялися ризикувати з "незнаними мінами". Ми зовсім спокійно відпочивали.

У Львoвi пepeбyвaли ми цiлий тиждень чaсy. Я ствeрджyю, щo протягом тoгo чaсy, y Львoвi не впaв aнi oдин пoстpiл, вчинeний членoм нaшoгo кyреня <Haхтiraль> чи тo з кpiсa чи пiстoлi. 3a цей чaс не 6aчив я aнi oднoгo трyпa нa вyпицi, aнi кaплi крoви, нi жаднoгo пoвiшенoгo трyпa нa лiхтapнi, прo щo тaк oбильнo пiзнiшe рoзписyвaлись зaпpяженi дo тoгo <нayкoвцi тa iстopики>...

Пoдaю понижче дещo iз poзпoвiдей декiлькoх "сoлoвeйкiв" про iхнє пеpебyвання y Львoвi...
Кoсть Taлaнчук: ...сoтник P. Шyхевин взяв дpyгий piй l-oi сoтнi, в
якoмy бyв i я, i ми пiшли дo тюрми нa Лoнцького, щo6 вдержати там пopядок, де бyлo 6aгaтo пoмoрдoвaних в'язнiв, мiж якими сoтник рoзпiзнaв свoгo зaмoрдoвaнoгo мoлoдшoгo 6paтa Юpка. Mи щиpo спiвчували сoтникoвi в йoгo великoмy гopi. Taм ми пеpебyли дo пoлyдня. Опiвднi нас зaмiненo i пepeвeзенo дo oxopoни вiйськoвих склaдiв y нoвiй дiльницi Львoвa...

Вот тоже интересно, о том как они освобождали Украину от большевизма.
Слабонервным не смотреть, есть мясо.Клац

Еще Сагрынь: поляк из Армии Крайовой у трупа убитого украинца.

12 марта 1944 г., банда боевиков УПА и 4-й полицейский полк дивизии СС «Галичина» совместно напали на польское село Паликровы

А вот социальная реклама во Львове, 2009 г. Они защищали Украину, значит...

Мда, тема, мягко говоря, того...

"..В середине марта 1944 года дивизия была переброшена в район Каменец-Подольска, где вошла в состав 95-го стрелкового корпуса 18-й Армии 1-го Украинского фронта. Но вместо сражений с фашистами казаки были привлечены к деятельности несколько иного рода - борьбе с ОУНовцами и бандеровцами. По воспоминаниям многих ветеранов войны боеспособность пополнения, которое влилось в состав Красной Армии в 1944 году из оккупированных областей СССР, и особенно с Западной Украины, была низкой. С немцами они худо-бедно воевали, а вот использовать такие части против украинских националистов было просто опасно. Казаки же совсем другое дело. К бандеровским и ОУНовским идеям они относились «как матросы к Временному правительству» и давили врагов Российского государства «штыком и прикладом». Поэтому в тылу расположения 18-й Армии активная деятельность националистов была оперативно свернута...."
Речь идёт о "сталинских головорезах". 9-я пластунская дивизия. Ныне 7-я военная база в Гудауте.
Вот из пособия Высшей школы КГБ за 1955 год.

Хорошо, тогда до кучи простой пример.. Уже упоминал, что у нас украинцев и украинок встречается богато. (навскидку - Днепропетровск, Чернобыль, Донецк итд.. ).
Так вот реакция на..э-э-э.. первую строчку "Червоной калины" (в силу ехидности моего характера и в ответ на их подначки)) крайне негативная: Мы ТАКИХ песен не знаем! И не поём!
ЗЫ: разумеется за всех не скажу, но иного отношения пока не встречал.

Відома укранська народна пісня авторського походження.Написана в 1914 році.
Слова: Степан Чарнецький
Авторство музики.
За свідченнями Степана Чарнецького, мелодію підібрав він сам. Музикознавці (Філарет Колесса, Василь Витвицький) вважають її народною. В. Витвицький стверджував, що це мотив пісні «Ой зацвіла червона калина над криницею».[
Володимир Гордієнко у своїй праці «Українські Січові Стрільці», Львів, 1990 р. повідомляє, що музику написав відомий композитор, автор багатьох стрілецьких пісень Михайло Гайворонський(вікіпедія)

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Марширують наші добровольці у кривавий тан,
Визволяти братів-українців з московських[4] кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Ой у полі ярої пшениці золотистий лан,
Розпочали стрільці українські з москалями тан,
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
То прославить по всій Україні січових стрільців.
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Я вам больше скажу (как краевед, ага) - чтобы услышать от жителей Днепропетровска, Чернобіля, Луганска, Донецка, в подавляющем большинстве своем, что-то больше, чем "ти ж мене підманула" и "гоп-гоп-гоп а я співаю" надо искать комнпанию тех, "кому за 40".

немочки пели со сцены "Грюне, грюне егерсман" (не специально, а из какого-то детского сборника взяли). И никто ничего не понял. А на обратном пути многие артисты были уже ..э-э-э.. после чая. Перед выходом на сцену для унятия дрожи и раскрытия потенциала принимают))) И давай там петь "По берлинской мостовой" и "Берлинская улица по городу идёт". Тоже не специально, но немочки немного морщились. 1:1))

Уважаемый VV-nik, всё так. Только кривавый(?правописание) тан, и вражьих кайдан))
Почему-то на другие песни реакция другая. Либо просто не знают и пожимают плечами, либо знают другие варианты.

Уважаемый VV-nik! Спасибо Вам за Ваши пояснения. Я немочек не унижал, поскольку мне было смешно и я не пел "Казаки в Берлине". Это вряд ли было унижением, скорей торжеством справедливости.
А пели они именно "Грюне егерсман"(Der grune Jagersmann), т.к. я учил немецкий и в школе и в институте, плюс я заглянул к ним в папку с песнями и нотами. Кому-то это детская песенка про молодого охотника, а кому-то немецкий военный марш. Счёт: 1:1
PS: Кстати, большинство народу кроме "Казаки в Берлине" песен про казаков и не знает, о чём и писал уважаемый vovaz02h. Т.е. больше нечего было петь)))

Население защитить? От кого? От самих себя? ))))